Волонтери Свято-Миколаївського монастиря: про будні, діяльність і не тільки
З чого все починалося? З 2014 року. Тоді почалась війна в Україні і для багатьох змінилось життя. Мова не про тих, хто жив на території, де тривають або тривали бої, не про тих, хто воював чи їздив в АТО/ООС. А про тих, хто шукав чим допомогти, придбати амуніцію, знайти ліки, протези, техніку тощо. Саме цим і до сьогодні займаються Наталя Татарінцева та Тетяна Саюк. Спільно з духовенством Православної церкви України волонтери, з початком повномасштабного вторгнення росії, на території Свято-Миколаївського монастиря розгорнули такий собі великий вулик, де всі трудились і потіли з однією метою – бажанням допомоги та нашої перемоги. Як це було та як волонтерська діяльність вплинула на життя головних організаторів «штабу» – нам розповіли благочинний Василь Лозинський, намісник Свято-Миколаївського монастиря Меркурій (Бікіра), волонтери Тетяна Саюк і Наталя Татарінцева.
– Коли та з чого для вас все починалося?
Священник Василь Лозинський: – Ми з 2014 року залучені до захисту країни, намагались організувати волонтерські рухи, з 2015 займаюся капеланським служінням. Проте ми розуміли, що повномасштабна війна невідворотна, тому що агресія росії планувалась і поступово втілювалася. Але це все одно було актом психологічної несподіванки. Мені важко було адаптуватися, бути готовим до цього, хоч і підсвідомо розумів, що це станеться. Звичайно, що були моменти розгубленості, тривоги, хвилювання за близьких, за громаду, своїх вірних, але треба було приймати рішення. І це певним чином мобілізувало внутрішній ресурс.
Тетяна Саюк: – Я займаюсь волонтерством із 2014 року і до сьогодні. Для мене все починалося з проповіді отця Василя на недільній службі, коли звернулася жінка військовослужбовця про допомогу. Він тоді знаходився на полігоні в Тучині. І церква почала збирати цю допомогу.
Спочатку «працювали» окремо з Наталею Татарінцевою, потім об’єдналися, а зараз із нами Наталія Канарейкіна. Все-таки, коли є однодумці, то набагато легше працювати, тому що коли відповідальність на одній людині: і замовлення, і доставлення, і збір, а коли є більша команда, то, відповідно, набагато легше фізично. Знову ж таки, легше й морально, бо одна другу можемо підтримати. А починали з дуже такого простого: ми біля супермаркетів, біля «Хмільників», біля «Дубно» роздавали листівки відвідувачам супермаркетів. Пропонували їм, щоб вони купили харчі або якісь засоби гігієни для військових. Заклик звучав так: «Купив собі – купи й солдату». Потім наші чоловіки їздили на фронт, возили ці передачі військовим, возили допомогу.
Наталя Татарінцева: – Волонтерство почалось для нас із серпня 2014 року. Наш знайомий потрапив у полон. І так все закрутилось-завертілось. Стараємося з Танею, з Наталкою (Канарейкіна – авт. прим.), з отцем Меркурієм і церковним благочинням йти до перемоги.
– Пригадаймо 24 лютого 2022 року – яким воно було?
В. Л.: – Зібралися однодумці, які були дотичні до волонтерського руху раніше, і обговорили, що ми робимо, де робимо. Локацією визначали Миколаївський монастир, запитали погодження в намісника, знайшли підтримку й допомогу, і так поступово крок за кроком почали діяти, щоб допомагати війську, обороні міста. Думали як допомогти на блокпостах, як організувати доставку їжі, намагалася організаційно працювати. Щось виходило, щось – не дуже, але старалися.
Т. С.: – Звичайно, шок, хвилювання. Ми всі люди, й розуміємо, що війна – це страшно. Хвилювалася: що робити, куди бігти та з чого починати. Я поїхала по дітей, зідзвонилися з Наталкою: «Ти давай їдь, я тут на місці вирішую». Вже на другий день ми зустрілися, і постало питання, де ми маємо базуватися, де ми маємо організувати збір і допомогу. Звернулися до благочинного – отця Василя, запитали чи можна буде при Миколаївському монастирі це зробити. Звернулися до отця Меркурія, чи дасть він нам дозвіл, щоб ми тут базувалися. І з того все почалося. З 25-го лютого ми вже розпочали роботу на території монастиря: збирали медикаменти, харчі, всю допомогу, які люди нам приносили. І до сьогоднішнього дня.
Н. Т.: – Ми знали, що почнеться повномасштабна війна. Але чомусь я думала, що це будуть тільки східні області. Ми проснулися о 4 ранку, чоловік ввімкнув новини. Мені стало страшно, що це війна, бо моя бабуся мені розказувала, що таке війна. Я дуже злякалася за дітей, не тільки за своїх. Я думаю, що в кожної людини буває такий ступор на хвилини, секунди. Та я вже знала, що буду робити. Знала куди мені бігти, до кого звертатись і як та з ким іти далі. О 10-ій ранку я пішла в монастир кармеліток і по дорозі, як йшла, то набрала Таню. Та й вже ввечері вирішили, що йдемо проситись у Миколаївський монастир.
– Чи були у вас якісь визначені ролі?
В. Л.: – Когось головного не було. Ми вирішували, радилися і спільно приймали рішення. Вже пізніше старались розосередити допомогу, щоб тут не було все. Тут лишалась медицина, харчі та коштовні речі: амуніція військова, рації.
Отець Меркурій: – Ми, як завжди, на поминальну збирали те, що люди принесуть, мали відправити на фронт, а тут вже серйозна війна почалась.
– Отче, а як вам було спостерігати, що церква заповнюється різними речами не для богослужіння?
– Ми продовжували богослужіння. Нам це не заважало. Є багато відео, де видно, як служба йде, а чоловіки носять ящики.
– Звідки з’явилась ідея, що саме в монастирі треба зробити центр?
Т. С.: – З Божою поміччю і з поміччю людей. Навіть не знаю як та ідея прийшла, та вона прийшла миттєво.
О М.: – Та люди вже самі почали сходитись.
В. Л.: – Миколаївський собор завжди був центром зібрання волонтерської допомоги. Також місце було центром наших зібрань. І виникла ідея, що саме тут все має бути. Тому що це і храм, і центр служіння. А друге – практична сторона: центральне місце, локація логістично найкраща і великі приміщення.
О М.: – Як почалась війна, то я подумав, що все, бо щось робилось таке незрозуміле, люди не знали, що робити. А вже потім, як все закрутилось, почали тут все робити, то я думаю: «Е-е-е, труба тим москалям».
– А що було найважчим у цій роботі та взагалі як змінилась діяльність за понад рік?
В. Л.: – Її стало дуже багато. На жаль, мало стало часу для родини, для найближчих, стало більше часу для служіння ближнім, допомоги військовим, допомоги внутрішньо переміщеним особам. Хоча все було непросто, були нові виклики та моменти, які хвилювали. Але найважче, мабуть, було всіх залучити, правильно розділити роботу, тому що була величезна кількість охочих людей. І найважливіше – спрямувати їхню енергію в корисне русло.
Т. С.: – Ще в 14-15 роках ми спілкувалися з одним військовим, то він сказав: «Я б ніколи не пішов для когось щось просити». Відповідь наша була, що хтось має це робити. Звичайно, без людей ми б не могли нічого цього зробити, тому що люди дуже багато донатять як фінансово, так і харчовими продуктами, засобами гігієни. І, відповідно, завдяки людям ми можемо це передати військовим. Якщо питання одягу, взуття і харчування в 14-15 роках стояли на першому місці, то зараз постало питання техніки, тому що техніки не вистачає. Техніка є витратним матеріалом. Ніхто не знає, скільки той дрон, чи тепловізор, чи будь-яка річ може прослужити. Вона може роками бути у використанні, а може з першого вильоту бути збитою. І люди це мають розуміти. Ліпше, щоб збили дрон, аніж мають загинути хлопці. Ліпше послати дрон у розвідку, аніж має піти десять людей і не повернутись. Ліпше ми будемо використовувати ці гроші на техніку, на забезпечення, щоб якнайшвидше наблизити нашу перемогу.
Н. Т.: – Найважче – це дзвінки з війни, що хтось загинув. Втрачати друзів, знайомих. Лишаються їхні сторінки в соцмережах, номери телефонів, але рука не підіймається видалити.
– Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?
Т. С.: – Волонтерською діяльністю почали займатися з 2014 року і життя змінювалось поступово. Тому що ти віддаєш свої сили, свій ресурс і якоюсь мірою своє здоров’я. Тому що це хвилювання, тому що це відповідальність за ту роботу, яку ти робиш. Важко психологічно, але я думаю зараз всім психологічно важко. Та й фізично важко. Тому що в нас є так само робота своя, на яку ми маємо ходити, платити податки, і треба заробляти для сім’ї. А разом із тим виконувати волонтерську діяльність.
Н.Т.: – Коли почалась повномасштабна війна, мій чоловік сказав: «Я зрозумів, поки перемоги не буде – жінки вдома не буде». Але направду він теж молодець: повантажити, розвантажити, завезти на пошту, відправити – це на ньому. Якби не він, мені було б дуже важко.
– Люди зараз менше допомагають?
Н.Т.: – Менше. І почалась якась байдужість. Дивують молоді люди. Є сім’ї, які не звертають увагу на війну і в них війни немає. Ми не вправі їх засуджувати, але коли військові дзвонять і кажуть, що за один вечір трьох поранених вивезли, а двоє загинули, то це дуже важко. Ми їх не знаємо, і не бачили навіть. Але дуже болить, бо коли кажуть вік тих дітей, а вони діти – 94-ий рік, 95-ий, – то що вони могли б дати Україні, що вони могли б зробити за своє життя… Гине цвіт нації.
– Давайте про позитивне, що хорошого запам’яталось за вашу діяльність, за цей понад рік?
В. Л.: – Позитивне – це відчуття єдності, яке було дуже гострим і дуже помітним. Воно надихало, спонукало до того, щоб діяти, щоб щось робити. Ну й, звичайно, наші військовослужбовці. Ти бачиш їхнє бажання боронити, бажання захищати, особливо в зоні бойових дій, ти бачиш справжніх героїв. Колись ми про них читали в книжках, а нині бачимо їх щодень. Знаєте, який у мене зараз страх і переживання? Оскільки можу порівняти зону бойових дій і досить мирне Дубно, то останнім часом люди звикли, що війна там, а тут тільки переживають родини військовослужбовців, котрі воюють. Більшість суспільства змирилася з тим, що є війна і вона десь далеко. І на мою думку, це неправильно. Найгірше, щоб у нас суспільство було поділене, що одні воюють, а інших війна не стосується. На початку 2022 року цього не було. Це не відчувалося зовсім. Я бачив величезний запал людей, котрі переживали, котрі були небайдужі. Я бачив біля собору людей різних конфесій, різних віросповідань, політичних вподобань, священників московського патріархату, які приходили, допомагали, старалися бути корисними. Всі об’єдналися.
Т.С.: – Наш народ український, який з першої хвилини війни піднявся допомагати військовим, один одному, людям, які постраждали внаслідок бойових дій. Всі дуже згуртувалися, особливо громада міста, району. Тут був такий потік людей, як у комашнику. Хто чим міг допомогти: чи транспортом, чи продуктами, чи медикаментами, чи фізичною силою. Це викликало піднесення, бойовий дух.
Н.Т.: – Мені дуже подобається наша громада, але її потрібно гуртувати. Коли вона згуртована – вона буде робити все. Люди дуже згуртувались, в мене і в Тані телефон розривався. Були такі моменти, що мені на телефон і в кілька месенджерів дзвонили одночасно. Мусили перезавантажувати телефони. Але й мене сердить те, що наші люди, коли бачать якийсь там початок перемоги, опускають руки. Мене це дивує, що вони не можуть дійти до кінця.
– Якщо помріяти, яку суперсилу ви б хотіли мати?
В.Л.: – Та я її маю (сміючись). Це віра. Віра в Бога, віра в добро, віра в те, що ми з Богом спроможні пережити всілякі виклики та випробування, які є в нашій державі. Віра, надія, любов, доброта, лагідність, терпеливість, взаємопідтримка – вони є тією суперсилою, які допоможуть, я переконаний, нам перемогти.
Т. С.: – Щоб завтра наступила перемога.
– Що б хотіли сказати людям?
Н.Т.: – Не тіште себе ілюзіями, що вже ми от завтра переможемо. Люди добрі, наші діти будуть відбудовувати нашу країну. Їх треба навчати, виховувати патріотичності та вчити їх любити Україну.
Хотіла б попросити, щоб люди звертали увагу на те, що вони купують для військових. Дуже мене болить за ті турнікети, тому що їх дуже багато «лівих». І оце «хоч щось» – воно насправді не допомагає, воно вбиває. Я розумію, що в перші дні ніхто не знав, всі були в розпачі. Але коли вже пройшов рік повномасштабної та десятий рік війни, то не розумітись, що це таке – це робота «для галочки».
Допомогти наближати нашу перемогу можна через волонтерів за такими реквізитами, вказавши в призначенні “Благодійна допомога ЗСУ”:
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/AUE18uX5bu
Тетяна Саюк
Карта UAH: 5457082279252626
IBAN: UA353052990262056400932183327
Валюта карти EUR: 5363 5420 1940 6199
IBAN: UA593052990262006400932183843
Валюта карти USD: 4149 6293 5711 1566
IBAN: UA663052990262026400932183784
PayPal: 13taniasaiuk@gmail.com
Наталія Татарінцева
Монобанк UAH: 5375414104244354
Приватбанк UAH: 5457082279472380
PayPal: natashik.sama@gmail.com
