Олександр Пахай і Борис Павлушко про діяльність під час війни

Лютневе вторгнення росії в Україну вплинуло на життя не лише в областях, які окуповані/деокуповані чи де ведуться бойові дії, але й на життя в тилових регіонах. Збирати гроші, купувати необхідне для захисників і захисниць, готувати домашні страви – так коротко можна описати діяльність людей, які не вважають, що війна «десь там». Хтось об’єднується самостійно, а хтось під крилом наставника, керівника. І часто роль останніх виконують служителі церкви. Що спільного та як гуртуються парафіяни – пастори церков євангельських християн-баптистів і християн віри євангельської в Дубні поділились із командою БО «Фонд громади міста Дубна «Добробут».

“… для нас це знакова дата”

– Повномасштабна війна застала нас раптово. На 24 лютого ми планували сімейний табір у Карпатах. У нас були зібрані валізи, замовили автобус, проплатили базу і вже мали виїжджати о 8 год ранку, коли о 4 чи 5 розпочалась війна. Тому для нас це знакова дата, – пригадує пастор місцевої церкви євангельських християн-баптистів Олександр Пахай. – Але за цей рік євангельські віруючі були активні. Ми у своїй церкві зробили тимчасовий хаб для людей, які переїздили, евакуювалися, здебільшого зі сходу чи з центру країни. День, два, три до від’їзду за кордон ночували тут у класах, які ми для цього переобладнали. Хтось залишався – ми допомагали їм одягом, певними продуктами. Займалися з внутрішньо переселеними особами, брали списки в міській раді. Наші друзі з-за океану допомагали нам коштами, ми скуповувались і роздавали продуктові пакети тим людям, які потребували.
Мали кілька поїздок із продуктами: в першу чергу поїхали на звільнену Київщину, коли відкрили Житомирську трасу. Навантажили бус продуктами й повезли їх на Київ. Займалися евакуацією населення: кілька разів відправляли і буси, і автобуси з Дубна у Фастів. Займалися постачанням продуктів і будівельних матеріалів на південь та на Київщину. Працювали з місцевими солдатами, працювали з місцевим військкоматом, тому що міська рада з самого початку звернулася за допомогою, щоб релігійні громади допомогли з харчуванням. Тому ми понад рік у черзі з іншими – і релігійними громадами, і місцевими підприємцями – годували наших працівників військкомату, щоб долучитися до участі, до війни, до перемоги.

– Що вам найскладніше? Може, виникали якісь труднощі в цій діяльності?
– З такими особливими труднощами ми не стикалися. Але ж коли приїздить багато людей – їх всіх треба розмістити, а коли вони залишаються в Дубні – їм треба посприяти знайти житло. 

– Який випадок вам запам’ятався найбільше?
– До нас приїхали три жіночки, три мами, і в них було десь п’ятеро чи шестеро дітей. Коли вони сідали на потяг у Краматорську, стояла величезна черга і через те, що дітки були дуже малесенькі, їх пустили поза чергою. Вони сіли в потяг, він від’їхав, а після того в Краматорськ прилетіла «Точка У» – загинуло багато людей. І вони казали: «Це ми мали там бути, Бог змилувався». Така ось пам’ятка, що люди мали стояти в черзі, і Бог зробив диво, вони залишились живими. Вони були в нас кілька тижнів, а потім ми допомогли їм знайти в гуртожитку житло.

– Яким для вас особисто було 24 лютого?
– Дружина дуже переймалася, хвилювалася. Але особисто в мене був внутрішній спокій. На сімейній нараді ми прийняли рішення, що нікуди не їдемо, ми залишаємося. І робимо максимально те, що ми можемо робити. Церквою ми теж згромадилися.

“Охоче допомагають, жертвують свої кошти, працюють, допомагають фасувати їжу, прямо як бджоли у вулику”

– Ви сказали про церкву – чи охоче люди долучаються?
– Охоче. Наприклад, коли ми мали поїздки, то ліпити вареники, пекти випічку – люди залюбки долучалися. Охоче допомагають, жертвують свої кошти, працюють, допомагають фасувати їжу, прямо як бджоли у вулику. Багато людей: і старших, і молодших хочуть долучитися чимось до важливої справи. Зазвичай на здорові потреби – здорова реакція. Ми займаємося тим, чим можемо. Є звернення внутрішньо переміщених осіб у Дубні, допомагаємо громадським організаціям, які звертаються за одягом, якщо є звернення від військових – ми намагаємось реагувати в міру наших можливостей. Була потреба в березні – на Херсонщину відправили вантажівку, 20 тонн, з продуктами та будівельними матеріалами. 

– Яку суперсилу хотіли б мати?
– Терпіння. Коли людина має віру в Бога та надію – вона чимось мотивована. Вона мотивована розумінням того, що є певне призначення людини й ми маємо його виконати. 

“… сьогодні ми на день ближче до перемоги, ніж учора”

– Що б Ви побажали людям?
– Не втрачати надії. Мені подобається таке мислення: сьогодні ми на день ближче до перемоги, ніж учора. От із таким позитивним натхненням робити те, що ми можемо. Якщо ми можемо зробити ще більше – робимо більше, не зупиняючись. А в кінці все буде добре, Бог благословить і перемога буде. Я вірю в те, що Україна відродиться. 

Два з половиною роки з Рівного в Дубно приїжджає родина Павлушко. Борис – служитель церкви християн віри євангельської «Слово Істини». Щороку вони організовують літні табори для дітей. І цьогорічне літо не стало винятком (фільмування сюжету відбувалось якраз під час табору в Дубні). А з перших днів повномасштабної війни організували волонтерський клуб, відправляли ліки в Київ, у госпіталь Нацгвардії. 

– З чого почалася ваша волонтерська діяльність?
– Ми дуже переживали. У нас 4 дітей і непросто було приймати рішення залишитись. Але через три дні трішечки ми заспокоїлися, через два тижні вже стали спокійніші. А потім почали щось робити для держави. І, дивлячись на інших, я не думаю, що ми щось робимо таке велике, більше за наших людей, українців. Ми любимо нашу країну. Дякуємо Богові, що ми народилися в нашій країні. Віримо, що Господь із нашою країною, – розповідає Борис Павлушко. 

“А кожне життя – це цілий всесвіт”

– Опишіть коротко свою діяльність за цей понад рік.
– Ми організували такий волонтерський штаб, у нас у будинку молитви, назвали його «Ковш». Почали збирати кошти та відправляли нашим військовим. Потім ми переключились на ліки, відправляли на Бахмут, на Краматорськ. До речі, Дубно – це одне з міст, де дуже багато загиблих. А кожне життя – це цілий всесвіт. І, проходячи через центр міста, нам із дружиною Іриною прийшло на думку попробувати послужити цим сім’ям, в яких є загиблі. Ми випадково зустрілися з нашою близькою знайомою Світланою. Вона нас розпитувала, чим ми займаємося. Коли дізналася, сказала, що вони мають певний ресурс, і якщо ми щось будемо робити – щоб зверталися. Тож коли нам на серце прийшло працювати для сімей загиблих і для дітей-сиріт – ми до неї подзвонили. І так ми співпрацюємо. Навіть цей табір проводимо разом із благодійним фондом «Хто щедро сіє, щедро жне». Разом для діток робимо таку радість. І хочемо далі продовжувати цю працю. 

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про табір.
– Ми вже третій рік проводимо такий табір для дітей. У тому році робили 15 таборів, ціле літо проводили. Один день у тиждень, це була субота, збирали діток і займалися з ними, робили табір. Але є свої складнощі з командою. Важко підібрати команду, щоб була протягом цілого літа. Тому ми прийняли рішення, що на початку літа зробимо таких чотири дні для дітей, а потім запропонуємо діткам післятаборні зустрічі. Там будемо далі планувати. А в планах – далі продовжувати служити цьому місту. Зараз це продуктові набори. Ми збираємо гроші, закупляємо продуктові набори, роздаємо людям. 

– А збираєте гроші серед парафіян?
– І парафіян, і з-за кордону, і добрих людей, і донатів, і друзів, і самих, і все от так. 

– Чи були у вас якісь проблеми з організацією цього табору?
– Труднощі при організації завжди є. Але ми їх вчимося вирішувати. Слава Богу, аби тільки, щоб війна закінчилася швидше. 

“Українці – це дуже-дуже потужна нація.”

– Що б Ви хотіли додати на завершення нашої розмови?
– Ми б хотіли, перш за все, щоб ця ціна, яку платить сьогодні наш народ і наша держава – вона не була даремна. Щоби зникла корупція з нашої країни, щоб українці не декларативно популяризували хороші ідеї, а почали їх втілювати в життя. Ми хочемо, щоб через війну відкрився код доброти. Щоб весь світ побачив наскільки ми, українці, відкриті для світу, що ми не такі, як про нас розказувала неправдива і навіть скажу, даруйте мені, брехлива пропаганда північного сусіда. У всіх правилах є виключення, але  виключення тільки підтверджує, що є правило. Українці – це дуже-дуже потужна нація. І ми за неї дякуємо Богові. Ми щасливі, що ми самі українці, народилися в Україні, живемо в Україні і надіюся, що помремо тут. 

Цьогорічний табір тривав із 21 по 24 червня, а охопив у день фільмування близько 150 дітей. Проведення його профінансувала благодійна організація «Хто щедро сіє, щедро жне» з Рівного. Директорка організації Світлана Лесюк пояснює:
– Ми переслідуємо план допомоги діткам-сиротам, діткам, які залишилися без батьківського піклування, дітям-інвалідам, дітям залишених у воєнний час без батьків. Ми допомагаємо діткам-переселенцям, а також всім сім’ям, які залишилися в дуже скрутних обставинах. І таким чином, за допомогою багатьох небайдужих людей, стараємося в Україні сіяти добро.Наша ціль єдина – відвернути увагу дітей від жахливої обставини за два роки, навіть від самого слова війна. І ми молилися за цей табір, щоб Бог нам дозволив без сховищ, без моментів якихось військових втручань провести його. Ну, Бог нам відповів. Вже два дні в нас немає тривоги та чудова погода. Подяка Богу.