Американець у Дубні: робити корисні справи можна будь-де

Американця в Дубні, Джеффрі Гленна, знає чи не кожен містянин. Він заробив добру славу ще кілька років тому, коли був волонтером Корпусу Миру. Завжди привітний, усміхнений Джеф запам’ятовується людям. І врешті Дубно та Україна стали для нього рідними. Він постійно допомагає, працює для громади міста. Торік завдяки американцю наша благодійна організація «Фонд громади міста Дубна «Добробут» отримала підтримку від грантодавців, а дубенчани відповідно – безплатно допомогу. Крім того, він приїхав в Україну майже відразу після повномасштабного вторгнення. Чи було страшно, детальніше про волонтерство та своїми думками Джеффрі відверто поділився в розмові.

“Я багато скаржився на те, що роблять інші люди, але сам нічого не робив, щоб це змінити”

– Мені було за 30, в мене вже було двоє дітей. Я пам’ятаю, як сидів на дивані, дивився новини і скаржився на все, що мені здавалося неправильним у світі. І з якоїсь причини я зрозумів, що багато скаржився на те, що роблять інші люди, але сам я нічого не робив, щоб це змінити. І тоді я вирішив зробити щось, щоб змінити світ. Бо якщо я скаржусь на щось, то я мав би принаймні спробувати це змінити.
Спершу я почав працювати волонтером для невеликих організацій та на невеликих заходах, куди я також брав із собою дітей. І, хоч їм було незручно або не дуже це подобалося, пізніше вони все зрозуміли.
З часом моя діяльність змінилася – від невеликих одноразових справ до постійної роботи у волонтерських організаціях. Принаймні раз на тиждень, іноді двічі на тиждень і в різних організаціях. Годувати людей, давати притулок підліткам, які потрапили в біду, шукати способи зробити мою громаду кращою – так я дізнався, що означає бути волонтером. Я допомагав зі збором коштів, з організацією, з консультуванням. Це спонукало мене приєднатися до Корпусу Миру.
Після того, як я закінчив свою роботу в Сполучених Штатах і мої діти вже могли подбати про себе, я приїхав в Україну і майже три роки працював волонтером у Корпусі Миру. Так я приїхав у Дубно, де зустрів купу людей, які тепер є моєю родиною та друзями. І тому, коли ця жахлива подія сталася в Україні – повномасштабна війна – для мене було важливо приїхати сюди, щоб підтримати їх.

“Я боюся за майбутнє, як і всі, але також у мене є надія. І я знаю, що Україна переможе.”

– Чи було страшно сюди їхати після лютневого вторгнення?
– Вперше ми приїхали у Варшаву в березні, відразу після початку війни. І так, було страшно. Я виріс у досить жорстокому місці, тому мене лякають не повітряні сирени а інші речі. Насправді, як не дивно, на сирени я навіть не дуже реагую. Але я боявся за свою сім’ю, дружину та її сина, друзів, наші сім’ї, за Україну.
Після кількох місяців у Варшаві ми приїхали, тому що зрозуміли, що краще бути тут, поруч із людьми, які нам небайдужі, ніж бути навіть у сусідній столиці. З того часу живемо тут. Я боюся за майбутнє, як і всі, але також у мене є надія. І я знаю, що Україна переможе.

– Минулого року ви, як волонтер нашої організації, багато допомагали. Розкажіть коротко про цю діяльність.
– Микола (Мандзюк – прим. авт.), який є головою Добробуту, був моїм колегою під час служби в Корпусі Миру й ми стали дуже близькими друзями. Тож допомога благодійному фонду – це не лише моє відношення до організації, а й дружба. Це також спосіб допомогти Дубну. Я допомагаю Миколі та «Дубробуту» нарощувати їхній потенціал, щоб, розвиваючись, організація була готова робити кращі та масштабніші речі в громаді, особливо коли ми говоримо про відновлення та відбудову України. Частина того, що я тут роблю відтоді, як приїхав в Україну, також полягає і в тому, щоб допомогти «Добробуту» стати найкращою організацією, якою вона може стати, і зробити для цього все, що можу.
Деякі з проєктів, над якими я мав змогу працювати, реалізуються через Rotary. Ротарі пропонує гранти, тому я успішно подав заявки на два гранти. Перший – забезпечення медикаментами та продуктами переселенців, які приїжджали зі сходу в Дубно. Другий – допомога центрам, де є люди похилого віку, особи з інвалідністю (будинки-інтернати – авт. прим.), які не можуть самі себе обслуговувати, тож ми можемо отримати необхідні для них речі.
Також я працюю з Альянсом волонтерів Корпусу Миру, що повернулися. І вони запропонували два невеликі гранти, які нам вдалося отримати. Один, щоб допомогти дорослим засобами гігієни та сім’ям, у яких є особи з інвалідністю. А інший – створити центр підзарядки, коли через обстріли росією української інфраструктури подача електроенергії була обмеженою. Тож ми змогли придбати необхідну техніку. Я досі працюю з організаціями, щоб знайти більше фінансування.

“Коли ми приділяємо свій час волонтерству – ми стаємо частиною чогось більшого, ніж ми самі.”

– Джеффрі, чому волонтерство важливе? Чому люди повинні бути волонтерами?
– Коли ми даємо щось іншим людям – ми пов’язані. Коли ми приділяємо свій час волонтерству – ми стаємо частиною чогось більшого, ніж ми самі. Якщо ми цього не робимо – ми самотні.

– Тобто це головна ідея волонтерства?
– Основна ідея волонтерства – служити чомусь більшому, ніж ти сам. Коли я був у Корпусі Миру – переїхав у Дубно. А коли ви живете десь протягом тривалого періоду, довшого за кілька тижнів, у вас починають розвиватися соціальні зв’язки. У мене тут зав’язалася дружба та сім’я. Після того, як поїхав, я все ж підтримував зв’язок і навіть, на моє щастя, одружився з українкою. Моя служба в Корпусі Миру була не лише волонтерством. Це навчило мене того, що я можу бути частиною громади будь-де у світі.
Тож коли почалася повномасштабна війна – в мене виникло бажання приїхати сюди. Я думаю, що я тут потрібний і роблю все, що можу.

“Мені подобається, що ви маєте такий зв’язок у громаді, якого немає у великому місті.”

– Що вам найбільше подобається в Дубні?
– Мені, перш за все, подобаються люди. Мені подобається, що це маленьке місто, де містяни кажуть: «Я тебе знаю». І мені подобається, що ви маєте такий зв’язок у громаді, якого немає у великому місті. Мені тут подобається природа, вона прекрасна. Мені подобається замок.

– Джеффрі, чи впізнають вас люди на вулицях?
– Всі знають, що я тут єдиний американець. Під час служби в Корпусі Миру нас було чимало. Насправді в цій громаді в нас було більше волонтерів Корпусу Миру, ніж у деяких більших громадах. І тому нам дуже пощастило мати скількох людей, відданих Дубну. Але так, люди мене знають. І я не прикидаюся, що не американець. Може, когось втішить те, що в цей час тут є люди з іншої країни.

– А найважче у волонтерстві що?
– Я критичний. Коли ми волонтеримо – це не схоже на роботу. Ми хочемо, щоб люди робили щось або діяли, щоб організація діяла певним чином. Тому ми можемо критично ставитися до того, що роблять люди, і бути не дуже співчутливими. Важко бути терплячим. Але думаю, що коли ви дивитесь на волонтерські організації та людей, які займаються волонтерством – ви розумієте, що вони роблять це якнайкраще, як можуть. Вони намагаються зробити якісь зміни. І для мене це важливіше, ніж сидіти й скаржитися на життя. Іноді я думаю, що можна багато волонтерити й не помітити, що це має велике значення, вплив, зміни. Просто потрібно трохи повірити в те, що завдяки вашій роботі відбуваються хороші речі, але ви можете навіть не бути там, щоб їх побачити.

– Яку суперсилу ви хотіли б мати?
– Якби я міг мати будь-яку суперсилу, то хотів би допомогти Україні виграти цю війну та зробити так, щоб подібного більше не могло статись в майбутньому. А також хотів би, щоб ні з ким не сталося подібного. Тому що це жахливо та нестерпно. І я сподіваюся, що світ це побачить і повстане проти цього. Для України, для теперішнього і майбутнього.
Але якщо фантазувати з гумором, то я хотів би бути невидимим. Думаю, це було б круто. Не тому, що я хочу підкрадатися до людей, а тому, що можливість бачити людей, коли вони не знають, що ти поруч, може бути чудовою. Бо я вважаю, що люди добріші тоді, коли вони наодинці.

“Ми всі потребуємо допомоги. Подайте руку – змініть життя.”

– Джеффрі, що б ви сказали людям на завершення розмови?
– Закликаю вас приділяти час волонтерству. Я знаю, що більшість із нас зайняті, більшість із нас бореться, хтось хвилюється за людей, яких любить, особливо якщо вони в армії. Але так само як пожертва невеликої суми, так і приділення свого часу може мати величезне значення. Година, дві години на тиждень можуть справді для когось щось змінити. І це не обов’язково має бути на національному рівні. Ви можете добровільно зробити щось для людей, які страждають більше, ніж ви. Ми всі потребуємо допомоги. Допоможете комусь – життя зміниться для інших людей, а потім і для вас. І ще одна річ: якщо вам не подобається те, як виглядає світ – змініть його. Моя улюблена цитата: «Вам не потрібно освітлювати весь світ, лише свою невеличку частинку». І це дасть позитивні зміни. Можу вас запевнити.