Психологиня Людмила Одварко: про рік роботи після повномасштабного вторгнення та нові виклики
Волонтерство може бути різним. Головне – добровільна корисна діяльність і ні в якому разі лише матеріальна. Бути добровольцем, частиною команди Фонду громади міста Дубна «Добробут» погодилась Людмила Одварко. Жінка – психологиня, кризова радниця, арттерапевтка. Торік разом із колегою Інною Куриляк вони працювали з внутрішньо переміщеними особами в рамках проєкту підтриманого Global Fund for Community Foundations. А цьогоріч діяльність Фонду щодо надання психологічної допомоги вразливим групам населення підтримується за кошти Global Giving. І цього разу психологи надають свої послуги безплатно для активу Громадського товариства інвалідів з дитинства «Доброчин». Пані Людмила – цікава особистість і допомогла не одній людині. Як працюється в умовах повномасштабної війни, на що впливає робота, які труднощі виникають – психологиня розповіла в інтерв'ю.
- Почнімо з 24 лютого 2022 року, чи пригадаєте цей день? Які у вас були думки як у людини, як спеціаліста?
- Пригадаю. Дуже чітко. Ми з чоловіком виїхали в місто і побачили великі черги, зрозуміли, що щось відбувається. Щось серйозніше, ніж зазвичай. Перше відчуття в мене, як спеціаліста, було, що включилися страх та колективна паніка. Звісно, що були свої хвилювання, тому що є сім'я, дорослі діти, мама, яка потребує догляду. Але особисте включилося на кілька годин, щоб розкласти все по полицях, а далі були думки про те, де можна бути корисною, кому можна бути корисною. Фактично про себе забула і з того почалася робота.
- Ви сказали про роботу, тож розкажіть про неї, як вона змінилась із повномасштабним вторгненням?
- Перше правило роботи з людьми – не нашкодь. Мій професійний досвід дозволив мені з цим справитися. Але, власне, кризовому консультуванню я навчалася паралельно під час війни, оскільки зрозуміла, наскільки це важливий напрямок, який обов’язково буде залучений, оскільки працює з усіма кризовими станами людини. І це не лише війна… Це той напрям, який ти можеш використовувати без будь-якого додаткового інструментарію. Є лише твої знання та клієнт – і цього достатньо. Саме цей метод привабив мене своєю простотою та глибиною. І увесь цей період кризове консультування дозволяло працювати в малих і великих групах, часто непомітно для клієнта. Момент, який зараз мені пригадався, це перші діти, яких ми зустріли, Ілля та Олеся. Вони дуже просили гратися в хованки, але обов'язково з ними мали бути дорослі. Ми ховалися з дітьми, а я просила батьків знайти нас. Для дорослих це було дивно і не завше зрозуміло, тому що вони були зайняті побутом, розв'язанням нагальних питань, а для дітей це було вкрай важливо. Діти міцно стискали мою руку, пригортаючись до малознайомої людини, заглядали у вічі та очікували батьків. Війна змінює середовище і змінює запити. Кризове консультування вміщує в собі і тілесну терапію. Тут головне зчитати людину, її потреби.
- Минулого року, коли ми оголошували набір на безоплатні терапевтичні групи, люди побоювались реєструватись на них. Яка ситуація зараз, чи звертаються клієнти, чи соромляться?
- Люди соромляться все менше і менше, все більше шукають підтримки та допомоги. Вони сміливо про це заявляють. Навіть на початку воєнного стану було багато локацій, коли люди казали адресу і просили прийти, тому що потребували допомоги та розуміли, що це понад їхніх можливостей. Вже минув рік і я можу казати про результати тієї роботи. Звісно, хтось потребує індивідуальної зустрічі та поради і ми це враховуємо. Проте, групова робота має свої переваги : це довіра до світу, обмін досвідом, взаємна підтримка і допомога. Групова робота – це світ в мініатюрі. Уміючи читати мову тіла, щоденно переглядаючи фото, спостерігаючи за місцевими новинами, скажу, що внутрішньо переміщені особи зараз дуже гарно самоорганізувалися. Не боячись проявляють себе, проводять заходи, підтримують один одного, тому що, напевно, з'явилися осередки спілкування. Адже, елементарне чого потребують люди – аби їх почули. І, часто, достатньо лише вислухати їхню історію, тому що коли проговорюємо – ми віддаємо. Але я точно знаю, що такому результату передувала велика робота різних організацій, волонтерських об’єднань у нашому місті, зокрема Фонду громади міста Дубна. Ті люди, які займалися цим питанням, які вчасно прийшли на допомогу, зробили колосальну роботу. Хоча європейські колеги назвали українських психологів елітою, та нам усім було вкрай важко зорганізуватися, зі всіх сторін поступали все нові виклики й не завжди з ними було легко впоратися. Треба було одночасно навчатися і практикувати, паралельно допомагати. Це без будь-якої серйозної підготовки, тому що будемо відвертими – жодні університети не надають нікому з нас практичного досвіду, як справлятися з ненавистю, болем та несправедливою реальністю. Нові виклики ставилися щосекунди. Щойно надав першу допомогу – відразу інший дзвінок.
- Нині ви волонтерите, працюючи з активом Громадського товариства інвалідів з дитинства «Доброчин», торік трудилися з переселенцями, які труднощі виникали?
- Ми працюємо з тими людьми, які, попри свою життєву історію, допомагають іншим. Труднощів не виникає в роботі, тому що це дорослі люди, які приходять свідомо і які вмотивовані працювати. Жодну історію не можна оминути, бо за кожною людиною стоїть душа. І дуже цінно, коли люди довіряють тобі свою душу, своє серце, свій внутрішній світ. А наше з колегою завдання перетворити їхні моменти невдач в їхню силу, в їхній ресурс, потенціал, зцілити їх. Коли поруч із тобою знаходиться людина, яка зцілюється, бачиш посмішку дитини – ти отримуєш душевну насолоду. Коли ми говоримо про людей, які попри свої труднощі допомагають іншим, – то такої внутрішньої сили та енергії я не відчувала давно. Це люди, в яких ти можеш повчитися, щось взяти для себе і це дуже багато чому мене вчить, робить сильнішою. Люди насправді можуть все. Якщо зміг хтось, то й зможемо ми.
- Кожна історія різна, а як вона відбивається на вас, як справляєтесь? Що чи хто вам допомагає?
- За роки роботи та досвіду я збагнула, що відкритість і допомога іншим не забираються в тебе особисто, не применшуються – вони подвоюються. Велике щастя мати поруч із собою таких людей, які розділять твою поразку. Всі успіхи я приписую своїм клієнтам. А коли щось виходить не так – добре мати співтренера, який розділить з тобою невдачу. І от саме такою людиною для мене є Інна Куриляк, подруга, колега, професіонал. У кожної з нас було і є багато різних власних професійних методів, практик, технік для роботи, свій особистий досвід. Ми і по характеру, і професійному стилю роботи - різні, проте, схожі в одному – в пріоритеті - допомога іншим, у нас спільні погляди на роботу. Терапію ми робимо для клієнтів, але якщо один з нас тренер і проводить частину заняття, то інший у цей момент є учасником.
- Згадуючи рік назад, чи відразу Ви погодились працювати в команді Фонду громади міста Дубна?
- У цій команді дуже добре працювати, тому що є повна довіра, розуміння і прийняття кожного. Коли у твоїй ланці роботи тобі довіряють, коли в тебе є труднощі – тебе чують і підтримують, коли в тебе є потреби, ти про них заявляєш – і є реакція на них. Лише за таких умов можна працювати. Щасливий той, хто вміє працювати в команді. Це те, чого нам часто треба вчитися.
З Миколою Миколайовичем (Мандзюком, голова Фонду – прим. ред.) ми напевно пів року до старту просто зустрічалися для обговорення поточних питань і викликів, перспективних планів, і дуже цікавих розмов. Ніхто не проговорював якихось можливих надбань для себе, не вказував, що і як робити й це мене дуже підкупило. Це людина слова, честі і людяності. А з моїм життєвим досвідом і досвідом роботи це дуже цінно. Я без вагань погодилась допомагати.
- А чи можете розповісти якийсь випадок, про який варто було б знати читачам? Можливо він міг би бути настановою, попередженням.
- Виокремлювати щось я б не хотіла. Абсолютно кожне звернення потребує уваги. І ти маєш ставитись до нього з великим розумінням, повагою та віддачею. Спілкуючись із підлітками, розумію, що вони дуже багато мене навчають. Головне – ніколи не подумати про те, що ти вже все знаєш, все вмієш, чи що ти кращий за них, вищий. Ні. Ким би ти не був, де б ти не був – ти маєш бути на рівні. І ця рівність дозволяє вирішити багато моментів. А ще дуже тішить, коли люди приходять з посмішками та кажуть, що не могли дочекатися наступної зустрічі.
- Що б Ви хотіли додати на завершення нашої розмови?
- Лише людина, яка перебуває в безпеці та в гармонії з собою, зможе виставити правильні пріоритети. Тому турбуватися про себе – це правильно, це добре і це завжди на часі. Якщо виникають питання, наприклад особисті, то головне звернутися за допомогою, підтримкою. Хочеться адресувати кожному, хто має можливість організувати будь-який проєкт у межах нашого міста, нашого району, області, щоб робив його не вагаючись. Адже допомога один одному і розуміння – це те, що буде на часі завжди. Я вважаю, що посмішка людини, її безпековий стан – завжди на часі. Без цього рухатися далі не зможе ніхто. Кожна пересічна людина – це еліта нашої держави.
